О. Василь Мултых народився в м. Маріуполі в 1922 році, в бідній грецькій родині, предки якої були вихідцями з Бахчисарая. Батько, Костянтин Васильович, помер, коли хлопцеві було два роки. Мати, Кириакия Василівна, крім своїх чотирьох синів виховувала ще двох племінників-сиріт. Працювала на паровому млині, і часто борошняна пил, вытряхиваемая з мішків, служила великій родині основною їжею.

У 1930-му році Василь пішов у перший клас. Шкільні роки проходили в глибокій бідності, часто діти йшли в школу напівголодні, разуті і погано одягнені. З десяти років на канікулах Василь працював у колгоспі: на прополці бур’янів, на зерновому полі, пас корів, овець. Доводилося працювати і в цегляно-черепичної бригаді — водив коней в замісі, складали в штабелі сирець, цеглу, черепицю.

Незважаючи на всі труднощі, сім’я була дружною і діти виховувалися в глибокій вірі в Бога. Вже в 7 років Василь спорудив у дворі «храм»: вичистив і побелил старий занедбаний свинарник. Престолом служила табуретка, накрита рушником, на ній ікона. З материнської шалі зробив подобу ризи. «Покличу хлопчиків і дівчаток, поставлю їх навколо себе, візьму в руки «кадило», зроблене з консервної банки, і починаю «службу» — «Господу помолімся!». Решта хором відповідають: «Господи помилуй!» — батюшка розповідав.

Після закінчення семирічки, у 38-му році, Василь влаштувався на завод «Азовсталь» помічником слюсаря-інструментальника. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, йому дали бронь. Крім роботи на заводі брав активну участь у побудові протитанкових загороджень. Під час евакуації заводу потрапив в оточення, повернувся додому.

Під час німецької окупації служив паламарем у храмі. У цей час Василь разом з Попової М. О. звернулися до адміністрації міста з клопотанням про перенесення Святих Мощей митрополита Ігнатія з краєзнавчого музею в Кафедральний собор і про відкриття грецької церкви. Грецьку церкву відкрити не дозволили, а ось перенести мощі дозволили.

Два оптинских ченця і Василь підняли з підвалу краєзнавчого музею нетлінні мощі Св. Ігнатія, очистили від пилу, переоблачили і при великому скупченні народу урочисто перенесли до Кафедрального собору. За свідченням о. Василя, святий ніби заснув сидячи.

У лютому 1943 р. Василь був присвячений в іподиякони і прислужував Кир Миколая, архієпископа Ростовського і Новочеркаського.При відступі з Маріуполя німці підпалили великі будівлі в місті, в тому числі і Кафедральний собор. Василь, ризикуючи власним життям, зумів зібрати на згарищі частину останків святих мощей св. Ігнатія.

Після приходу у місто Червоної Армії Василю знову вручили бронь і веліли працювати на колишньому місці. «Працюй на совість, але Церква не залишай. Молися за нашу перемогу!» — сказав йому на прощання воєнком. Крім роботи на заводі Василь брав активну участь у відновленні Храмів, а також у зборі коштів для потреб фронту.

З осені 1944 р. Василь живе в Ворошиловограде, служить протодияконом і келейником єпископа Никона (Петіна). Восени 1945 р. Василь поїхав в Маріуполь побачитися з рідними, де його заарештували, помилково звинувативши в антирадянській релігійної пропаганди та у зборі коштів для фашистів. У грудні 1946 р. засудили на 5 років заслання. Страшний етап, під час якого кожен день вмирали десятки ув’язнених, тривав більше року. В селище Карбулак-Талди Курганської області Василь прибув у лютому 1947 р. Разом із ним відбував заслання і о. Микола М’ясників.

Незабаром місцевий начальник НКВС запропонував їм відкрити в селищі храм. Отримавши благословення від місцевого Владики, переобладнали жиле приміщення під Храм і почали служити. 15 років у цих місцях ніхто не чув Слова Божого, тому народ відгукнувся з великою радістю, на богослужіння приходило багато народу.

Навесні 1947 р. Василь познайомився з українською дівчиною Оленою, яка приїхала в ті місця працювати, і незабаром вони побралися. В 1948 р. у них народилася перша дочка Лариса.

В 1949 р. під час громадянської війни з Китаєм, всіх засланців переправили в Джамбул, де Василю дозволили служити в місцевому храмі в якості паламаря і сторожа. Тут народилася друга дочка Наталія.

У 1952 р. повернувся з родиною до Маріуполь, влаштувався працювати на завод «Азовсталь».

В 1954 р. Владика Никон висвятив його в сан диякона (а через кілька місяців у сан священика) і направив служити до м. Котовськ Одеської області. Тут о. Василь прослужив 5 років. То були роки його становлення як пастиря. Він користувався особливою любов’ю і повагою парафіян.

У 1959 р. о. Василь був переведений в с. Нерубайск Одеської області, а через кілька місяців в Ленпоселок м. Одеси, настоятелем Свято-Преображенського молитовного будинку. В цей же час був призначений благочинним району.

У січні 1960 р. о. Василь призначений настоятелем храму Різдва Богородиці с. Усатово Одеської області. Храм був пам’яткою архітектури — побудований у 1822 році та перебував у повному запустінні: прогнила підлога, дах і купол в аварійному стані, обсипаюча штукатурка, розвалений тин… Не маючи ніяких значних сум грошей, часто працюючи своїми руками, о. Василь в найближчі роки призвів храм в гідний вигляд.

Починаючи з 70‑х років Усатівский храм став широко відомий серед одеситів: незважаючи на правлячий атеїзм, коли було небезпечно вірити, а за «релігійну пропаганду» легко було потрапити за грати, о. Василь безстрашно приймав всіх прихожих – хрестив, вінчав, відспівував. Таємно і явно, комуністів, циган, бідних, багатих – усіх, хто звертався до нього за допомогою. В Одесі про нього ходили легенди і всі знали – батюшка Василь ніколи не відмовить. Він не боявся обертати у християнство молодь і виростив цілу плеяду майбутніх священиків, ченців і черниць. А коли настав час перебудови – першим ділом відкрив недільну школу для дітей.

Про отця Василя ходить чимало легенд і оповідань. Дійсно, за його молитвами Господь посилав зцілення, фізичне і духовне, влаштовував сімейне життя, подавав різну допомогу в бідах. Батюшка настільки зріднився з людьми, співчував їм, любив їх, що звертався до Бога про кожного, як про дорогу й близьку людину. А дерзновенна молитва священика має велику силу.

На його долю випало чимало випробувань – у 1986 р. на теплоході «Адмірал Нахімов» загинула дочка Наталя зі своїм чоловіком. Рано пішла кохана матінка Олена. Але до останніх днів о. Василь намагався допомагати людям. Він спочив 30 січня 2010 року, похований на території свого рідного храму Різдва Богородиці с. Усатово.

На його могилі завжди живі квіти – батюшку Василя пам’ятають і люблять. Віримо, що він у Господа і молиться там про нас. Не може не молитися – адже ми ж йому рідні…