Ніхто не назве точної цифри. Але про біль від втрати улюблених чоловіків, батьків, ми чули чимало. Напевно в кожній сім’ї є своя історія про зниклих безвісти, або загиблих в роки війни родичів.  Пам’ять про свого дідуся — прадідові, який, пройшовши майже всю війну, загинув на землі ворога, свято шанує сім’я Подуфаловых  — Мулик. Тільки в 2011 році їм вдалося встановити місце поховання Подуфалова Максима Антоновича, 1914 року народження, який загинув 1 лютого 1945 року і похований у Німеччині, у Селезії, в селі Мерцдорф (нині Вроцлав, Польща) на братському кладовищі. І тільки єдине фото зберігається в родині. А історія про дідуся передається з покоління в покоління.

Про вдову, яка не дочекалася чоловіка з війни, про пережите нею горе написала вірш невістка Катерина Олексіївна Ткачук.

ВДОВА (ПАМЯТИ СВЕКРОВИ)

Ты рано осталась вдовой

Детей сама ростила,

И что-то делала из ничего,

И обувала, и кормила.

 

Пожертвовав своей семьей,

Вы на войну отца отдали,

Он за отчизну смертю пал,

Чтоб его дети не страдали.

 

Не стало лучше от того,

Что вы отца лишились,

Он думал, чтоб достичь того,

Чтоб жизнь как песня лилась.

 

И невозможно оправдать

Отца смерть на чужбине,

Семье приходится страдать,

Достатка нет в помине.

 

И чтоб осталась кров и плоть,

Им выжить было надо.

И холод, голод побороть,

Им важить было надо.

 

Вдова с достоїнством несла

Ту непосильну ношу,

И замуж більше не пошла:

«Сирот своїх не брошу!»

 

Вот так и молодость прошла,

И старость наступила,

Хотябы в снах она нашла,

То место, где мужа могила…