18 травня — це день глибокого болю та скорботи для всього українського народу.

У цей день ми вшановуємо пам’ять жертв геноциду кримськотатарського народу — людей, яких силою відірвали від рідного дому, позбавили Батьківщини, права на власне життя та майбутнє.
У травні 1944 року тисячі кримськотатарських родин прокинулися від страшного стуку у двері. За кілька хвилин їм наказували залишити свої домівки, взяти лише найнеобхідніше й назавжди попрощатися з рідною землею. Старі люди, жінки, діти — усіх без винятку заганяли до товарних вагонів та відправляли у далеку невідомість. Без води, без їжі, без права на людське ставлення.
Дорога у вигнання стала дорогою смерті для тисяч невинних людей. Люди помирали від голоду, спраги, хвороб і виснаження просто у вагонах. Матері втрачали дітей, сім’ї розлучалися назавжди, а цілі покоління кримських татар були приречені на життя далеко від рідного Криму.
Та навіть після всіх випробувань кримськотатарський народ не втратив своєї гідності, мови, культури та любові до Батьківщини. Десятиліттями вони жили з мрією повернутися додому — до свого Криму, до своїх домівок, до могил предків. І ця мрія жила у кожному серці, попри страх, переслідування та несправедливість.
Сьогодні ця дата звучить особливо болісно. Адже кримські татари знову переживають важкі часи — окупацію Криму, переслідування, арешти та боротьбу за право вільно жити на своїй землі. Історія, на жаль, намагається повторюватися, але український і кримськотатарський народи разом продовжують боротьбу за свободу, правду та справедливість.
Ми не маємо права забути цю трагедію. Пам’ять про жертв геноциду кримськотатарського народу — це пам’ять про ціну людської жорстокості та водночас про силу духу людей, яких не змогли зламати навіть найстрашніші випробування.
У цей день схиляємо голови у скорботі та запалюємо свічки пам’яті за всіма невинними жертвами депортації.
Вічна пам’ять жертвам геноциду кримськотатарського народу.
Крим — це Україна.