Рябий Василь Федорович — Мужність не дається напрокат…

Сімейні історії
«МУЖНІСТЬ НЕ ДАЄТЬСЯ НАПРОКАТ…»
Будь – яка війна несе горе, страждання й розруху.
В історії минулого століття та  нашої держави у тому числі найстрашнішою та найкривавішою залишається Велика Вітчизняна війна. Скільки людей загинуло на фронтах, мабуть, ніколи точно не вдасться підрахувати. Наші воїни, наші ветерани все стерпіли й подолали – і голод, і холод, і страх. Справжній взірець мужності для молодого покоління. З кожним роком ветеранів Другої світової війни стає менше. І наша задача – зберегти й передати нащадкам їхні спогади та напутні слова.

В с. Усатове проживає ветеран Великої Вітчизняної війни Рябий Василь Федорович,  04.03.1923 року народження. Уродженець Чернівецької області, Кельменецького району, с. Іванівці.

Війна застала Василя Федоровича вісімнадцятирічним юнаком. Страх перед невідомістю і розуміння необхідності захищати свою країну вирували в душі молодого хлопця.  Відразу після оформлення документації  відправили на  навчання в  10‑й автонавчальний полк в м. Орджонікідзе (Північно – Осетинська АРСР). Як проходив навчання, то дуже погано кормили (гірше було тільки в облозі). Вже будучи на фронті харчувалися краще.

Далі чекав 1 – й  Білоруський фронт.  Служив в артилерійських військах водієм. На довіреному йому автомобілі  транспортувалася 152- міліметрова важка гаубична артилерія.  Шоферам видавали гарне обмундирування – теплі полушубки, валянки, теплі штани. Протягом усієї німецько – радянської війни був у гарячих точках, брали  Прагу, Варшаву, одне з найдавніших міст Польщі – Познань (фортеця) і Берлін. Наприкінці війни на р. Одері за наказом робили переправу. Була вже дана команда  переправлятися, і тут почали бомбити.  Підвозячи товаришам по службі снаряди, отримав Василь Федорович два поранення в голову.  Смутно пам’ятає, як потрапив до медичного пункту. Вже в лікарні зрозумів, що сталося. Зробили перев’язку, дали відлежатись пару днів. Тут, у санчастині,  і застала новина про перемогу.  Радість від споглядання прапора над Рейхстагом неможливо передати. Хотілося від щастя обійняти усю землю. Сльози щастя текли по щоках.

Після війни ще два роки служив в Германії. Потім через Польщу відправили до Закарпаття, і далі вже в рідні краї . Демобілізований як лейтенант запасу. До 1989 року проживав з родиною в Чернівецькій області, потім переїхав на Одещину, в с. Усатове.  Отримав бойові нагороди: медалі «За відвагу»,  «За взяття Берліна», «За взяття Варшави», ювілейні медалі – «Двадцять років перемоги у Великій  Вітчизняній війні 1041 ‑1945 років», «Тридцять років перемоги у Великій  Вітчизняній війні 1041 ‑1945 років», «Сорок років перемоги у Великій  Вітчизняній війні 1041 ‑1945 років»  та подібні. Усі нагороди мають документальне підтвердження.  Багато нагород Василь Федорович давав для зйомок кінофільмів, нажаль, деякі йому так і не повернули. Інвалідність отримав трохи згодом, бо у післявоєнний час його поранення класифікували як легке. Коли ж стан здоров’я став різко погіршуватись (часта втрата свідомості, слабкість у всьому тілі), провели додаткове обстеження  і лікарі визначили І групу інвалідності.

На запитання: «Який найболючіший  спогад часів війни зберігає ваша пам’ять?», Василь Федорович  відповів: «Уся війна – то суцільний страшний спогад. Але дякувати Богові, руки – ноги мав, голова була на плечах, залишився живий – і це добре. А от голод після війни, засуха і колективізація  були дуже болючим ударом. Я не очікував (та й не тільки я), що після війни буде таке лихо. Легко було колективізацію робити під час голоду…»

Іван Федорович разом з дружиною підняли на ноги двох дітей, допомагали з чотирма онуками. Сьогодні дідусь допомагає ще й правнуків виховувати, а їх у нього вісім (поки ми спілкувалися, правнучок підійшов до куща й почав його трохи згинати, але  Василь Федорович помітив це, і почав тут же виховувати свого нащадка).

У кожній сім’ї пам’ять про цю війну буде жити ще довго, адже у кожній родині були чи то дід – прадід, чи то бабуся – прабабуся, які брали в ній участь, які повернулися або  не повернулися з фронту. Ми повинні вміти шанувати, любити, поважати й берегти те, за що вони боролися і перемогли.

Олійник Н.В.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *