РОЗМОВА З АФГАНЦЕМ

РОЗМОВА З АФГАНЦЕМ

Дривецкий Олег Андрійович
Дривецкий Олег Андрійович

Автоматні черги, розриваються бомби, кишлаки, заповнені озброєними бойовиками, гірська дорога, таившая небезпека на кожному метрі, сірі мирні будні… Все це живо в пам’яті воювали, наче було вчора. Такий мальовничий, і такий жорстокий страшний Афган. У серцях багатьох людей ця війна залишила незагоєну рану, зокрема постійним болем озивається вона і в серці нашого односельця Дривецкого Олега Андрійовича. 

Свій обов’язок перед батьківщиною Дривецкий О. А. (1961 року народження ніс в Афганістані. У 19 років його призвали в армію. За розподілом в навчальну частину потрапив у місто Кара – Калу (нині – Махтумкулі), що знаходиться в південно-західній частині Туркменістану. Через півроку його відправили в Афганістан, в кишлак Чахи – Аб, де і прослужив два роки в прикордонних військах. Своїми спогадами Олег Андрійович поділився для читачів нашої газети. 

Розташовувалися ми в бліндажах. Спочатку тут теж було навчання, але вже більш жорстке, бойове. Новобранців кілька тижнів тримали в бліндажах з метою адаптації, старші навчали всьому військовій справі і особливостям, яким самі навчилися тут. За час служби я звернув увагу, що в нашому розташуванні було 95 відсотків українців. Потім давали зброю. Мені вручили в руки гранатомет. Я був дуже відповідальним солдатом, виконував всі накази і розпорядження, вчив все, що було потрібно. Мене ставили в приклад товаришам по службі. Коли встановлювався графік чергувань, я волів нічний дозор. У будь-якому випадку спали ми потроху, тому що знаходилися в постійній напрузі.

Їжу нам постачали на вертольотах. Воду брали із джерела, який перебував за три кілометри від розташування. Ми їздили за водою, набирали в каністри на кілька днів, щоб був запас, доводилося дуже економити. До речі, воду нам труїли, тому постійно доводилося перевіряти її на наявність отруйних речовин. Була у нас собачка, яка допомагала – обнюхувала воду. Вона, до речі, була героєм: отримала поранення, її виходили і товариш по службі Сахненко (Сахно, як ми його називали) після демобілізації забрав її додому.

Найбільш пам’ятними моментами стали два випадки. Перший – це враження від вперше побаченого і пережитого обстрілу, коли містечко в долині обстрілювали двохсот – трехсоткилограммовыми бомбами. Стовпи диму заввишки 50 – 100 метрів, а після вибухів починався гул – це був землетрус в 2 – 3 бали як реакція на вибухи. І видніється вдалині гори немов дзвеніло. З часом ми звикли до таких явищ. Коли починалися обстріли, перше, про що думалося – коли це все закінчиться. А тривати бої могли від декількох годин до декількох днів.

Другий випадок – це обстріл колони перед демобілізацією. Було це 13 січня 1983 року. Ми на бойових машинах виїхали в дорогу, треба було допомогти. У колоні машина, на якій їхав я, була четвертою. І раптом подрываемся. Я сильно вдарився плечем. І перші думки були про те, що ось він, кінець. Адже я на війні, а тут це цілком природно. Двох чоловік сильно поранило, решта отримали легкі травми. Спочатку я сильно злякався, а потім крізь дим і шум я почув голос командира Олега (Аліка) Мухамедиева, який давав команди: «Прикривати!», «Вийти з машин!». Стріляв спочатку в одну, потім побачив, що обстріл вівся з дувала (це такі глинобитні паркани, а в них були зроблені отвори). Через тиждень після вибуху мій заклик відправився додому так само, як і сюди – на вертольоті, єдиного доступного способу доставки солдатів. Це теж було небезпечно, адже вертольоти обстрілювали, і можна було загинути. Але нам пощастило, благополучно дісталися до місця. Страшно було летіти на вертольоті, адже два роки я прожив з автоматом в руках, а тут вперше – без зброї, тільки мішок з речами з собою.

Хочу зауважити, що варто віддати належне офіцерам. Адже саме завдяки їм всі солдати виживали. Уся відповідальність і навантаження лягло на їхні плечі. Наш Алік Мухамедиев влаживал у нас всі свої знання, вчив нас прийомів самбо, що дуже допомагало при самообороні. Мій командир хотів, щоб я продовжив службу, бачив у мені офіцера. Але я вибрав шлях додому. Ми важко розлучалися. Через кілька років навіть списувалися.

Після прибуття в московський загін ми ще кілька днів перебували там у розташуванні: проходила сортування, заповнення документації. Там же ми підписували документи про нерозголошення. В руки дали документи, які давали можливість практично безкоштовно їздити по країні, і ми з хлопцями вирушили в Душанбе, звідки йшла транспортна розвилка. Потім на літаку до Києва, звідти на поїзді до Одеси. Прокинувся вранці в поїзді вже у рідному місті. Сів на трамвай №20 і приїхав додому.

З армії я привіз дві нагороди – Відмінник прикордонних військ другий і першого ступеня. Для мене вони – нагадування про тих тяжких роках служби, про які довгі роки не міг говорити, навіть з афганцями неохоче ділився спогадами. Сьогодні, через 35 років, хочеться поділитися, особливо з молодим поколінням, щоб вони розуміли, що війна – це саме страшне, що ми можемо переживати. Хочеться просто жити, працювати і радіти навколишньому світу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *